«Динамо» Київ (13.05.1927 – 23.07.2020)

Заздалегідь знаю, що цей заголовок дуже багатьом здаватиметься епатажним і безпідставним. Але слід називати речі своїми іменами. Для мене це болісне твердження, бо я вболіваю за «Динамо» з другої половини 60-х років.

Убити футбольну команду можна порівняно швидко, так як це зробили з «Металістом», «Дніпром» і «Карпатами» Курченко, Коломойський і Димінський. Формально ці команди існують, як формально існує київське «Динамо». Є, приміром, шикарна база, на якій великими літерами виведено «Динамо» Київ. Та з цього приводу Козьма Прутков писав: «Если на клетке слона прочтешь «буйвол», не верь очам своим». Я волію вірити своїм очам і констатувати невідповідність назви реаліям. «Динамо» насправді вже немає: є лише назва, власник, персонал, футболісти, тренери. А клубу, як, слава Богу, й ультрас, що повелися адекватно, вже немає.

Вбивство «Динамо» відбувалося не так, як у Харкові, Дніпрі чи Львові. Там команди, що існували десятиліттями, мали здобутки і традиції, померли відразу. «Динамо» почало конати поступово, коли Суркіс-старший прибрав клуб до рук. «Як?! – передбачаю обурені запитання. – А як же розкішна база, побудована на гроші Суркіса? Навчання дітей? Ті ж 1,5 млрд, які «я вх…л в «Динамо»? І це на тлі того, що за Безверхого не було чим платити за їжу для гравців». Різниця колосальна? Авжеж. Тільки тут я пригадаю слова філософа Григорія Померанця: «Стиль дискусії важливіший за предмет дискусії». А стиль дискусії, коли Григорій Суркіс почав боротися за «Динамо» вже забули? А той же стиль, коли він боровся за посаду мера Києва з такою ж кількістю безсоромного бруду? Забули? А запитання Суркісу-старшому про бізнес, що приносить йому доходи, на яке він не спромігся відповісти, обмежившись брудом? А історія з шубами не змушує червоніти? А йдеться про наше «Динамо», яке десятиліттями було ознакою нашої гідності і незалежності, символом України, який так довго й огидно ганили в Москві. І саме з будівництвом бази, з мільйонами, «заробленими непосильною працею» і витраченими на гравців, закладався фундамент нового «Динамо». На цьому фундаменті виросла красива команда третьої хвилі роботи Лобановського. Але й тут у мене запитання. А чи не виникало почуття морального дискомфорту, коли в цій команді почав грати Калитвинцев, який відмовився від громадянства Росії, від своєї Батьківщини, і став українцем? І ще один прикрий спогад, але ж це правда. Коли всі гравці «Динамо» і Валерій Васильович Лобановський написали заяви на вступ в СДПУ(о), чи не було соромно? Нам соромно?

Я не засуджую Лобановського. Був такий великий диригент Вільгельм Фуртвенглер, котрий керував, мабуть, найкращим оркестром у світі – Берлінським філармонійним. Значну частину записів оркестр зробив за нацистської влади. В НСДАП музикант не вступав. Після війни Фуртвенглера звільнили з посади за підозрою в колабораціонізмі. Сам він пояснював свій вибір бажанням зберегти унікальне культурне явище – Берлінер філармонікер. І лише перед смертю таки повернувся на свою посаду. Гадаю, у Лобановського були подібні мотиви. Він отримав можливість зробити третю велику команду, але її будівництво вже йшло на хисткому фундаменті. Я схильний вірити словам Сабо про те, що Лобановський мав намір піти з команди.

Геній Лобановського уповільнив неминучий розпад зробленого в чудовому ланцюгу Ошенков – Соловйов – Маслов – Лобановський і Базилевич. Було зрозуміло, що після нього може прийти хороший тренер, але імовірність того, що він матиме такі ж інтелект, мудрість і вміння впливати на футболістів, була майже нульова. Варто було сподіватися на те, що працюватиме просто хороший тренер. Як Михайличенко, наприклад. Знайти якийсь спільний критерій, за яким Суркіси віддавали перевагу однодумцям Лобановського і його антиподам, неможливо. Остаточний, контрольний постріл в голову – призначення Луческу. Саме після цього можна констатувати смерть команди.

Чому такий категоричний висновок? Здається, колишньому міністрові закордонних справ Геннадію Удовенку належить формула Трьох П: «Патріотизм, порядність, професіоналізм». З призначенням Луческу ми вперше маємо повну протилежність за всіма трьома критеріями. Щодо динамівського патріотизму – не буду цитувати все, що цей пан казав про Динамо (ба навіть Суркіса). Так само і про порядність. Що ж до професіоналізму. Футбол, прибічником якого є Луческу – це теж протилежність того, що десятиліттями визначало феномен «Динамо» і його успіхи. Сам Луческу проводив аналогію між ігровими принципами «Барселони» і власними. Що і як можна робити із цими принципами, маючи набагато скромніший склад виконавців, вже показало «Динамо» Лобановського 1997 року. Прибічники Луческу кажуть, що він поставить гру. Поставить. Як колись поставив Рауль з подачі Реброва. А невдовзі стало зрозуміло, що з команди їм треба тікати, оскільки така стратегія може дати лише короткостроковий прогрес.

Три П – це те, що визначало обличчя команди, що було предметом гордості. Маємо повну протилежність цій формулі улюбленої команди.

У контексті розмови про «Динамо» кілька слів про національну збірну. Здається, тележурналіст Моралес сказав, що не вболіває за неї, оскільки у складі команди – Мораес і Марлос. І я заповажав Роберто після цього зізнання. Не можна закрити очі на порядність і патріотизм, яким би навіть не був професіоналізм. Фактично, за визначенням це вже не національна збірна України, адже Марлос і Мораес українці лише за папірцем. І все. З «Динамо» тепер та ж історія.

Пам’ятаєте, як динамівці відмовилися потиснути руку Мораесу, коли той вийшов у футболці «Шахтаря»? А потім усе зійшло на гальмах. Вітаються. У збірній разом захищають честь жовто-блакитного прапора. Порядність! Ігор Суркіс витер плювки зі свого обличчя, і своєю чергою поручкався з Луческу. Та ж сама порядність!

Я не хочу сказати, що вбивство улюбленого клубу на совісті тільки братів Суркісів. Аж ніяк! Це так само, що казати: постійне нищення України, через яке наша економіка вже на останньому місці в Європі, тільки на совісті Кучми, Януковича, Порошенка чи Зеленського. А вони ж з’явилися не на порожньому місці нізвідки! За них голосували. І Суркіс-старший зараз, обраний багатьма виборцями разом з іншими зажопівцями – народний депутат, до якого (ви вірите цим словам?) Суркіс-молодший не має жодного стосунку. Так само, як Суркіс-старший не має жодного стосунку до «Динамо»! Авжеж, не має? А ручкання футболістів з Мораесом і Суркіса з Луческу вам не нагадує ручкання Яценюка, Кличка і Тягнибока – наших трибунів Майдану – з кривавим Януковичем чи ручкання Порошенка з Путіним?

Я до того, що загибель «Динамо» і скочування України у прірву – це наша спільна справа і спільна відповідальність. Дуже простий приклад. «Динамоманія» проводить опитування читачів про ставлення до призначення Луческу. Статистика на цей день приголомшлива. Негативно ставляться 98 опитаних, позитивно і байдуже 74. Тобто різниця непринципова. І це ще одне підтвердження моєї початкової тези. Адже клуб – це не тільки гравці й управлінці – це уболівальники.

З-поміж усіх шанувальників «Динамо», що з’являлися на цьому сайті, хочу окремо «подякувати» тим, хто роздмухував тезу про «динамівські серця». Один із дописувачів навіть взяв собі це зрадницьке прізвисько. Суркіс, мотивуючи свій контрольний постріл в «Динамо», посилався саме на ваші вимоги. Ви отримали те, чого вимагали. Михайличенко, динамівське серце, який виконав поставлене перед ним завдання, пішов. Я раніше писав, що до нього маю запитання. Але він ганяв на зборах футболістів і, здається, попри опозицію від декотрих, виконав обіцяне, заявивши насамкінець про необхідність чистки команди. Тепер у кваліфікації Ліги чемпіонів, котру забезпечив як тренер саме він, буде порядкувати Луческу.

Реакція наших динамівських ветеранів-корифеїв щодо призначення Луческу одностайна. Це справжні патріоти клубу. І є два голоси від діючих футболістів – Бойка і Сидорчука. З протилежною оцінкою. Їх ніхто не тягнув за язик. Могли мовчки виконувати контракт. Але ж висловилися! І це теж добре!

Я відразу після новини прохопився на сайті з пропозицією організувати акції протесту. Статистика опитування все розставила на свої місця. Ультрас молодці – зав’язали очі пам’ятнику Лобановському. Але реально тут нічого вже не вдіяти. Пацієнт мертвий.

Принципове питання, що лишається відкритим: чи не чекає доля символу України – київського «Динамо» – саму Україну? Як я писав – все це дуже взаємопов’язане.

І останнє – про футбол. Я можу передбачити кількість мінусів до цього матеріалу. Не вперше. Але вперше мені начхати, скільки їх буде. Тему київського «Динамо» я вичерпав для себе цим некрологом. Що буде далі? Ми часто чули словосполучення «відродження України». Відродити можна те, що загинуло або перебувало в стані крайнього занепаду. За доби Ренесансу, наприклад, відроджували загиблу античну культуру. Можливо, пізніше відбудеться відродження «Динамо». Коли в клубі не буде Суркісів. І коли, я сподіваюся, тренер, гравці і легіонери будуть говорити українською мовою.